... Буревій розпочався зненацька. Це був справжній буревій зі скаженої сили вітром і громовицею, яка під оглушливий гуркіт безжально патрала яскравими сліпучими спалахами блискавок чорне непривітне небо. Вітер одзразу ж зігнув додолу невисокі берізки, загудів у могутній кроні кремезного дуба, що похмуро височів посеред лісової галявини. Він зривав з дерев листя, з тріском ламав сухе гілля, закручував у дивовижні химерні пасма купки сухої, пожовклої трави. Вітер то ревів, як поранений вепр, то свистів у прогалинах між деревами, то жалібно скавучав в ущелинах між кам'яними брилами, немов мале кошеня, кинуте напризволяще...

... От, нарешті, і береза, про яку говорив ВИР. Подивившись ліворуч, ДЗИҐА з КОРЖЕМ справді побачили вдалині невелику скелю і поряд з нею високий стовбур в'яза з розтрощеною верхівкою.
По мірі того, як вони наближались до скелі, місцевість почала помітно змінюватись. Зникала рослинність, скрізь були, наче кимсь розкидані, величезні кам'яні брили, під ногами теж шаруділи камінці. Це нагадувало кам'яну пустелю. Усе навколо було сірого або брудного темно-брунатного кольору. Складалось враження, що навколо не існувало нічого живого. Від усього, що вони бачили навколо, віяло якоюсь тривогою й небезпекою...

... Прокинувшись ДЗИҐА побачив, що він під пнем залишився один. Навіть КРОТА не було.
«Чого це мене не розштовхали? Мабуть усі на пагорбку спостерігають за селищем» — подумав він.
Продерши очі, ДЗИҐА вийшов з під пня і одзразу ж побачив ГРАНА, який сидів на чомусь і стругав ножем паличку. ДЗИҐА рушив до нього і, раптом придивившись, побачив, що те на чому сидів ГРАН було нічим іншим, як головою КОРЖА, прикопаною до половини у землю. Ледь не проковтнувши язика від обурення, він підскочив до ГРАНА, віджбурнув його вбік, і глянув на КОРЖА...

... «Нічого не розумію! — бідкався КАЖАН, нервово озираючись навколо. — Вже майже годину літаю, а ще жодного разу не клацнув зубами! Де вони всі поділися? Бувало що мошва літала так густо, що достатньо було тільки пащеку відкрити — сама залітала, а сьогодні — як повимирало все».
Так думав КАЖАН, який вже давно вилетів на полювання, але такої жаданої їжі так і не надибав. Вечірнє небо було чистим, повітря прозорим, але поживи ніде не було видно ...

... — Ну як нині почуваєшся? — скосивши око на ПАВУКА, який, як завжди, сидів посередині павутиння, спитав КРУК. — Як твої проблеми з шлунком?
— Від усіх тих проблем у мене зараз таке враження, що я став абсолютно невагомим. З кожним подихом вітерцю чіпляюсь усіма лапами за павутиння, бо здається, що мене занесе під хмари.
— Я чув тебе лікувала ЗЕЛЕНА ЖАБА? Кажуть, що вона великий фахівець.
— Ця зелена потвора більше не з'являється. Я навіть чути про неї не хочу, а ти вже другий, хто нагадує мені про неї...

... — Стривай! Щось там рухається біля містка.
Придивившись, вони побачили на тлі темного містка якусь нечітку постать, яка рухалась вздовж рівчака. Коли вона потрапила на освітлену з віконець ділянку, вони з подивом побачили величезного чоловічка, який, пройшовши невелику відстань вздовж рівчака, розвернувся і потупцював в протилежному напрямку.
— Оце так здоровило! — прошепотів БРИЛЬ. — Може це КОРЖ?
— Та ні, КОРЖ начебто менший. Це, взагалі, незрозуміло хто. Бачиш ходить туди, сюди — мабуть вартовий...

... — Ципа — ципа — ципа! — покликав РАКА як квочку, ДЗИҐА. Мабуть він кликав так його вже не в перше, бо РАК миттєво висунув голову, люто зиркнув на ДЗИҐУ і голосно засичав.
— Такого ти ще не куштував! — продовжував знущатися над РАКОМ ДЗИҐА, показуючи тому гранат. — Тобі це сподобається! Воно тебе так підбадьорить! У тебе залишиться незабутнє враження!
З цими словами ДЗИҐА кинув гранат під ноги РАКУ. Здавалося, що РАК схопив гранат ще в повітрі, настільки це миттєво відбулось і, також миттєво, голова РАКА зникла під панциром. Всі чоловічки, в очікуванні, затаїли подих. Пауза була, здавалось, безкінечною...

... — Добре, що обіддя у коліс широкі, а то ми б вже давно загрузли.
— Все, ми залишились без випалювача! Тепер тримаймося!
Скриня раптом здригнулася від численних поштовхів і стуків в її стіни. Галас став нестерпним. І хоч хода скрині призупинилася, проте вона невпинно рухалась вперед.
— Послухай, ХМИЗЕ! Я розумію, що дуже лячно і ти нервуєшся. але ж намагайся стримувати себе, бо тут і так дихати нічим. Невже це від гранату? Я ж не можу заткнути носа!
— Я не винний! — зарепетував ХМИЗ. — Це ми розчавили колесами декількох кайлотів, і вони їдуть з нами розмазані по обіддях. Від того і сморід. Отож терпімо.
— Тоді вибач, що подумав на тебе! Який же жахливий сморід від цих кайлотів! Що вони їдять?!..